ЧУ́ХАТИ, аю, аєш, недок., перех. Терти, шкребти, дряпати шкіру, щоб не свербіла. Де не взялась Свиня І стала чухать об драбину Багном обляпаную спину, Та так же тре, аж снасть тріщить (Гл., Вибр., 1951, 159); Ілько спритно підсаджує Юрка на острішок і чухає ноги, попечені в кропиві (Козл., Пов. і опов., 1949, 68); Митько.. стояв, чухаючи одну ногу другою (Ів., Таємниця, 1959, 156); // Шкребти себе по шкірі, виявляючи досаду, роздум, занепокоєння, вагання в чомусь. Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.— То се і нас постріляють? (Коцюб., II, 1955, 95); Я мовчу. Чоловік чухає собі за вухом і збирається ще щось спитати (Кол., На фронті.., 1959, 36); // Куйовдити волосся, почісуючи пальцями. Микола зітхнув, покрутив кудлатою головою й став її чухати (Март., Тв., 1954, 171); Почав [шинкар] чухати рижу, довгу, клочкувату бороду (Мирний, II, 1954, 183); *Образно. Чути було, як маленький човен чухав свій дощатий бік об гранітний мол (Панч, І, 1956, 72).

◊ Чу́хати го́лову (чупри́ну, чуб і т. ін.) — те саме, що Чу́хати поти́лицю (див. поти́лиця). Підростаємо ми. Оддали нас у школу, ..щоб розумні були. Тому свитину, тому чобітки. Чухає голову батько, не знає, де взять (Тесл., З книги життя, 1949, 72); Пішов, сердега, дальш, чуприну чухаючи (Кв.-Осн., II, 1956, 476); Чу́хати поти́лицю див. поти́лиця.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 391.