ЧУДОДІ́Й, і́я, ч.

1. заст. Той, хто робить чудеса; чарівник. Над розгорнутою картою схилився землемір.. Враження було таке, наче то не землемір, а якийсь всесильний маг, чудодій, що на пожовклій карті-оракулі вичитує кожному його долю (Кир., Вибр., 1960, 220); Хто ж такий Куцевич? На це давала відповідь і його стаття. І не треба було бути великим чудодієм, щоб розгадати його характер (Рибак, Час.., 1960, 490); // Той, хто робить щось надзвичайне, дивне. Артисте, друже, чудодіє, Віншую з святом я тебе (Стар., Поет. тв., 1958, 142).

2. розм. Те саме, що дива́к. [Карпо:] Скажу твоїми словами: мрії твої-суєта! [Іван:] Карпо! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театра [театру], як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони.. смак псують і тільки тішаться пороком! (К.-Карий, III, 1961, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 376.