ЧУДО́ВО.

1. Присл. до чудо́вий. Музика далась Настусі дуже легко, і вона швидко вивчилась чудово грати на роялі (Н.-Лев., IV, 1956, 228); [Олеся:] Як чудово промінь сонця позолотив осокора і хутко-хутко біжить по листях (Кроп., II, 1958, 332); Надвечір в парку дихалось чудово (Мур., Повість.., 1948, 4); В просторій молдуванській хаті, вистеленій різнобарвними килимами, обвішаній чудово тканими рушниками, блимає перед образом лампадка (Коцюб., І, 1955, 228).

2. у знач. присудк. сл. Про захоплюючу навколишню красу. Гляньмо ж з міста наниз, на Рось і на Заросся, Як же там хороше, як чудово! (Н.-Лев., І, 1956, 51); Звичайно, замість того щоб длубатися в цій важкій австрійській землі, хлопець волів би краще.. гайнути лісом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там, напевне, чудово! (Гончар, III, 1959, 390); // Уживається для вираження задоволення, захоплення чим-небудь; прекрасно. — Як живете? — Чудово (Коцюб., II, 1955, 425); — Я досконало володію французькою мовою.— О, це чудово! (Головко, II, 1957, 483).

3. у знач. виг. Уживається як вияв похвали, схвалення чого-небудь; прекрасно, чудесно. — Чудово! — прошептала вона в захопленні, відриваючи руки від клавіатури (Кобр., Вибр., 1954, 208); — Браво! Чудово! Які ми смішні! Ах, наш господар — це геній! (Рильський, І, 1956, 118); Він мене так розглядає, неначе приміряє, яким я буду в бою! — подумав Черниш і сказав: — Чудово! (Гончар, III, 1959, 39).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 376.