ЧОМ, розм. Те саме, що чому́ 2. — Чого ти, Насте, ніби журишся? Чом ти не говориш? — спитав в неї Денис (Н.-Лев., VI, 1966, 371); Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?.. (Шевч., І, 1963, 47); — Що ж він тобі говорив? — Питав мене, чого зайшла, чом невесела… (Вовчок, І, 1955, 196); — Хм! — хмикнула Солоха і усмішка з лиця її спала. Вона хотіла сказати, чом вони [сестри] ніколи не приходять — та не уміла (Мирний, І, 1954, 57); — Чом би нам і справді не бути в парі? В мене було б тобі добре, як у бога за дверима… (Коцюб., І, 1955, 62); [Семпроній:] Я радий послужити, чесний пане. Найперше треба вияснити справу твою, Руфіне. [Руфін:] Чом же се найперше? (Л. Укр., II, 1951, 468); [Едіта:] Зостанься дома. [Крістабель:] Чом? [Е д і т а: ] Бо я так хочу (Л. Укр., III, 1952, 35).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 351.