ЧЕСНО́ТА, и, ж. Позитивна моральна риса в характері людини; доброчесність. [Командор:] Не забудьте, що командорський плащ мені дістався не просьбами, не грішми, не насильством, але чеснотою (Л. Укр., III, 1952, 378); — Е, ні, Криштофцю. Наливайком я дорожу, це неабиякий вояка і високих чеснот людина (Ле, Наливайко, 1957, 41); // Невинність, непорочність, цнотливість. — А мені хочеться дати хлосту вам… по голому тілу, щоб навчилися поважати дівочу чесноту,— сказав Галаган (Бурл., О. Вересай, 1959, 119); // заст. Чесність. Петро сам її [дружину] залишив, бо вона щось там вчинила таке, що пішла недобра слава. А князь, людина виняткової чесноти, не міг попустити, щоб його ім’я знеславлювали (Кочура, Зол. грамота, 1960, 328).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 316.