ЧЕРНЕ́ЦЬ, ченця́, діал. черця́, мн. ченці́, діал. черці́. Член релігійної громади, який прийняв постриг і дав обітницю вести аскетичне життя відповідно до монастирського статуту; монах. Бере письмо святе в руки, Голосно читає… А думкою чернець старий Далеко літає (Шевч., II, 1963, 55); —Ченці звали мене у монастир, бо я таки й письменний собі трошки (П. Куліш, Вибр., 1969, 56); По привітаннях і благословенствах начальниця запитала побожного черця: відки він, чи справді з Тебаїди? (Фр., IV, 1950, 153); *У порівн. Мій боже милий! що за ліс! Якого нема тут дерева!..Інше, зламане хуртиною [хуртовиною] і опалене блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою (Стор., І, 1957, 76); // перен., розм. Про людину (перев. чоловіка), яка живе самітно, аскетичним життям. Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату: — Ви оце не спали іще, книжник і чернець?.. (Вас., II, 1959, 71).

Іти́ (піти́, пострига́тися, постри́гтися) в ченці́ — ставати ченцем, іти в монастир. — Ну, братіку! Не журися: скоро вже тобі буде воля іти у ченці,— стала казати панна Олена (Кв.-Осн., II, 1956, 206); — Візьміть мене хоч служкою…— Іди в ченці постригайся — ченцем будеш (Вовчок, VI, 1956, 254); Один із них… Павло… так той аж в монастир Пішов, до Києва, той у ченці постригся (Метл. і Кост., Тв., 1906, 37).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 311.