ЧЕРКА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., перех. і неперех.

1.Торкатися чого-небудь під час руху (перев. залишаючи на ньому слід, риску). Панна Юзя пробігла мазурковим кроком по довгій жовтенькій, мов золотій, стежці до альтанки, ..злегка черкаючи по пісочку довгою білою сукнею (Л. Укр., III, 1952, 666); Наздоганяли якраз машину, навантажену довгими дошками: вони звисали з кузова так, що навіть черкали по землі (Хор., Ковила, 1960, 5); Хвиля била її по ногах, крига черкала по литках (Ю. Янов., II, 1958, 192); Її [вербу] підмила повінь, і вона безсило повисла над водою, черкаючи хвилі гнучким гіллям (Дмит., Наречена, 1959, 156); Дорожній кожух на ньому такий довгий, що черкає полами сніг (Шиян, Баланда, 1957, 3); // Терти чимсь твердим об щось тверде. У сінях одкинула мати гака, В кімнату в пітьмі пропливла полохливо І стала поквапно черкать сірника (Перв., II, 1958, 378); Ігор, затаївши подих, черкає сірника. Сірка спалахнула, і хлопцеві хочеться зразу ж піднести вогонь до дров (Багмут, Щасл. день.., 1951, 145); // перен. Осявати вершини, краї якихсь предметів; переміщаючись, освітлювати що-небудь (про світло, проміння). Сонце вже черкало верхи очеретів (Досв., Вибр., 1959, 419); Сонце черкає по скляних полотнищах будівель, річища вулиць оживають людськими потоками (Епік, Тв., 1958, 553); // чим. Дряпати чим-небудь по чомусь. В голові у нього шуміло, мов у старім вітряку, пищало та скрегінцало [скреготало], мовби хто ножем по склі черкав (Фр., І, 1955, 173); *У порівн. Він [козак] був схожий на суху тараню, мав глибоко запалі очі, говорив, як черкав залізом об черепок (Панч, Гомон. Україна, 1954, 210); // Пролітаючи над чимсь, торкатися його поверхні, зачіпати його. Ой літає чорна галочка по полю, А черкає крилечками по йому (Нар. лірика, 1956, 364); Спека зморила навіть чайок.. Тільки коршак хитається у високості та черкають заспаного озерця грудьми бистрокрилі стрижі (Мушк., Чорний хліб, 1960, 167); Хрипло кракаючи, боком пролетів грак, мало не черкаючи вершечків сонних дубів, берез, осик (Коп., Як вони.., 1961, 176); // Проводити чимось гострим по чому-небудь, зрізаючи, розрізаючи, розпорюючи його; різати. Мавка.. черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової (Л. Укр., III, 1952, 234); Вогонь палає і гуготить, а вона [Маланка] заплющує очі, хитається, і їй здається, що то шумить колосом нива і серп черкає по стеблу (Коцюб., II, 1955, 27); // Розтинати крилами повітря під час польоту (про птахів). Черкають повітря вечорове в бриючім польоті ластівки (Сос., Солов. далі, 1957, 63); // Сягати своїм верхом, головою чого-небудь. Коли ж спуститися вниз і глянути на нього з боку Дніпра, пам’ятник, здається, злетів до небес, і голова Володимира черкає хмари, які пливуть над Києвом, мов білі лебеді (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 105); Гірські вершини білі Підводяться й черкають небокрай (Мур., Повість.., 1948, 45).

2. розм. Перекреслювати написане; викреслювати щось в ньому. Андрій Петрович, новий на селі пристав, писав за зеленим столом папери. Писав, черкав, брови хмурив (Вас., І, 1959, 294).

3. розм. Поспіхом писати, записувати що-небудь. Поки Турбай гортав пожовклі сторінки давніх книг і черкав олівцем замітки на аркушиках, в голові його засвітилася одна проста і ясна думка (Вол., Місячне срібло, 1961, 292); Іван довго черкав щось на аркушику паперу, потім рішуче кинув олівець на стіл і глянув на присутніх (Кол., Терен.., 1959, 319).

4. розм. Багато пити, випивати (перев. хмільні напої). Пан Твардовський в кінці стола З поставця черкає: "Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!" На весь шинк гукає (Г.-Арт., Байки.., 1958, 68); Горілку, мед не чаркою — Поставцем черкає, А ворога, заплющившись, Ката, не минає (Шевч., І, 1963, 98).

ЧЕРКА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., розм. Те саме, що чортиха́тися.— Бач, наготувала, а його чорти понесли кудись! — лютувала Христя, що Свирид пішов з хати.— Та я ось де! Чого ти черкаєш? — обізвавсь Свирид з-за сінешніх дверей (Мирний, І, 1954, 242); — Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду! — Не черкай, сину, а послухай моєї ради… (Кос., Новели, 1962, 156).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 309.