ЧАТУ́ЮЧИЙ, а, е, рідко.

1. Дієпр. акт. теп. ч. до чатува́ти.

2. у знач. прикм. Який стежить, пильнує за ким-, чим-небудь. Позаду за хвірткою заблищали чатуючі очі Шуріпи (Ряб., Золототисячник, 1948, 229); * Образно. У якомусь хворобливому трансі Марія поставила бідон під дровами й повернулася назад, до вбитого ворога. Навколо все було таке ж тривожне, тихе, чатуюче, як і раніше (Ле, Клен. лист, 1960, 41).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 283.