ЧАКЛУ́Н, а́, ч.

1. заст. Людина, яка займається чаклунством. В селі дехто діда зве чаклуном, але це брехня, бо він до церкви ходить (Стельмах, II, 1962, 259); *У порівн. Петро Іванович говорив про себе, а людям здавалося, що він, як той чаклун, зумів відгадати їхні помисли і говорить про них (М. Ю. Тарн., День.., 1903, 203); // нар.-поет. Казковий персонаж, який впливає магічними діями на природу й людей; чарівник. Раз у раз пригадувалося їй чудове «Лебедине озеро» і красуня-дівчина, яку злий чаклун перетворив на лебедя (Забіла, Катруся.., 1955, 78); —Бачать втікачі, що води в морі стало вдвоє менше, і почали благати чаклуна, що пролітав на чарівному килимі: — Врятуй нас, великий чарівнику. Віддячимо тобі вдесятеро (Тулуб, Людолови, II, 1957, 28).

2. перен., розм. Людина, яка робить все надзвичайно вміло, вправно. Режисер — цей чаклун фільмування — замислився надміру (Ю. Янов., V, 1959, 119); Лікар в очах хворої людини — добрий чаклун, який знає і що болить, і чому болить, і чим можна зарадити лихові (Веч. Київ, 26.XII 1968, 2).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 266.