ЧА́ДО, а, с.

1. заст., жарт. Дитина (син або дочка). Та через його потайні радощі трохи не вмерла й сама Настуся, єдине чадо, що народилось у нього (Барв., Опов.., 1902, 452); — Радо б я тобі послугувала, Так у мене не купане чадо (Перв., З глибини, 1956, 107); *Образно. Земля-ненька поспішається показати батькові [сонцю] свої чада неоцінні і щогодини, щохвилини виводить напоказ то билинку манісіньку, то чудову квітку (Л. Янов., І, 1959, 31); *У порівн. Після кожної громовиці цар дрібно та часто хрестився, бив поклони, потів од перестраху, бо грому боявся, мов недоросле чадо (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 577); // Той, хто підлягає старшому (цареві, королю і т. ін.); підданий. Ввіходить у путах залізних Іван і ницо навколішки пада: — Ясніший королю, ти батько і пан, А ми твої вірнії чада (Стар., Поет. тв., 1958, 213).

2. перен., книжн., ірон. Породження чого-небудь (епохи, певного соціального середовища або угруповання, якихось впливів і т. ін.). Зароджується у нас [в Галичині].. і лібералізм, до котрого так голосно признається д. Федір Чорногора в імені цілої «Правди», в імені всіх народовців галицьких. Що ж воно за таке чадо, той лібералізм? (Фр., XVI, 1955, 27).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 263.