ЦІЛУВА́ЛЬНИК, а, ч.

1. іст. Виборна урядова особа в Російській державі XV — початку XVIII ст., яка збирала податки й виконувала ряд судових і поліцейських обов’язків.

2. заст. Шинкар. Напише [дяк] чолобитну, вигребе з покарлюченої долоні гріш і шасть у шинок. Кине на стіл перед запливлим салом цілувальником, завладає дзбаном браги, залізе на лаву і розкошує… (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 273).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 234.