ЦЮК, ЦЮК-ЦЮ́К, виг., розм.

1. Звуконаслідування, що означає звук від удару по чому-небудь.

2. розм. Уживається як присудок за знач. цю́кати і цю́кнути. Він цюк — і хатку розрубав (Гл., Вибр., 1951, 211); [Кукса:] Ну, як ти даси їм [дочкам] ради? Це ж не те, що там, як бува у млині, що-небудь поламається, кулак чи порплиця: цюк раз, цюк удруге — і полагодив!.. А тут щоденна, щохвилинна біда!.. (Кроп., І, 1958, 175);— Я, жучок, Рубав дрючок Та й наскочив на сучок.. Я про себе не подбав. Цюк — і ніжку одрубав! (Перв., Райдуга.., 1960, 58); Вийме [Марко] курку з лантуха,.. цюк ножем по шиї— і готово (Тют., Вир, 1964, 352); Пішов [Погребняків син] стелі у шахті кріпити. Машина пройшла, пилюга пересілася, і тут він сокирою: цюк-цюк і стояка поставив, цюк-цюк і другого поставив (Рудь, Гомін.., 1959, 90).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 253.