ЦУ-ЦУ́, виг.

1. Уживається для підкликання собак. Аж тут і надворі туж-туж уже світає. «Цу-цу, Рябко!..— тут всі, повибігавши з хат: —Цу-цу, Рябко… на-на!» — гукнули, як на гвалт (Г.-Арт., Байки… 1958, 53); — Палиця в руці, цівка через плече, пищавка за поясом, —так я, небоже, щорана вирушав за вівцями. Три пси! Цу-цу! (Фр., IV, 1950, 25).

2. Уживається для вираження подиву, розчарування і т. ін. Смеркалося.. огонь огнем Кругом запалало,— Аж злякавсь я… «Ура! Ура! Ура!» — закричали. «Цу-цу, дурні! Схаменіться! Чого се ви раді? Що горите?» (Шевч., І, 1951, 246).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 253.