ЦУЦЕНЯ́, я́ти, с.

1. Маля собаки; щеня. Я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце, да, мабуть, нічого не побачив (Вовчок, I, 1955, 72); З халабуди вилізло цуценя, гавкнуло два рази, закрутило хвостиком (Тют., Вир, 1964, 425); *Образно.— У Чмеля ожереди й гниють, а в мене… крига в хаті. У Чмеля діти, в мене цуценята. Ех,— похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому (Тесл., З книги життя, 1949, 33); *У порівн. Вона взяла ніж і почала вишкрібать вінця старого засаленого горшка. Горщик завищав під ножем, наче цуценя (Н.-Лев., II, 1956, 284); Вітер котить бур’ян під ноги, вітер лащиться цуценям до ніг… (Сос., І, 1957, 265).

&́9671; Пи́ка — хоч цуценя́т бий — про товсте, вгодоване обличчя. «Ясочка…— злісно думав він, поглядаючи на кругленький живіт поета,— пика — хоч цуценят бий, а він — Ясочка…» (Вас., І, 1959, 347).

2. перен., лайл. Дуже молода, недосвідчена людина; молокосос. — А-а, то ти ще й боронитися будеш, цуценя! — Нур ніби сказився. На губах у нього виступила піна, очі налилися кров’ю (Ткач, Арена, 1960, 20); — Не бреши, цуценя, бо буде гірше,— посварився йому Корж кулаком (Тулуб, Людолови, І, 1957, 53).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 252.