ЦИ́НДРА, и, ЦИ́НДРЯ, і, ж., діал.

1. Окалина. Аж в учительській стало тісно, коли зайшов [коваль] Гаврило. За хвилину кімната виповнилась запахом вугільного диму й металевої циндри (Збан., Малин. дзвін, 1958, 375); — А це я, товаришу капітан III рангу, циндру з нього [чайника] оббиваю. Драїти буду (Ткач, Моряки, 1948, 53).

2. Легковажна людина; кокетлива, пуста жінка. — Циндря то вона циндря, а дивіться, яка вродлива діуже,— промовила головиха на ухо секретарші з суду (Мирний, III, 1954, 193).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 215.