ЦИМБА́ЛИ, ів., мн. Старовинний музичний інструмент, що складається з дерев’яного корпусу трапецоїдальної форми і металевих струн, на яких грають, ударяючи молоточками або паличками. От, як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й заграли (Г.-Арт., Байки.., 1958, 152); Як ушкварять музики.. та й гарно ж грали, матері їх лихо: скрипиця так і виспівує, бубни гудуть, гуркотять, цимбали, мов дзвоники, дзвонять (Стор., І, 1957, 147); Музики сиділи на дубовій лаві на покуті, під образами. Музика троїста: широкі, схожі на цитру, гуцульські цимбали, скрипка, великий бубон, по-тутешньому — бас (Мас., Під небом.., 1961, 35); Настроївши цимбали престарі,.. Не тільки козачка чи там «Ой на горі», А й власне витинав… (Рильський, Поеми, 1957, 243); — Який мудрий знайшовся! На словах, як на цимбалах, а на ділі, як на балалайці… (Мур., Бук. повість, 1959, 273); *У порівн. Як цимбали старі, Забриніли мости,— Віадук підніма Ешелон на хребти (Гойда, Сонце.., 1951, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 214.