ЦВІРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.

1. Видавати характерні тріскотливі звуки (про цвіркунів, коників); сюрчати. Вже пізняя година… З куточка десь давно цвіркун цвірчить (Гр., І, 1963, 107); Десь блищить водиця тиха, Край струмка цвірчить десь коник (Л. Укр., IV, 1954, 111); А з-за далеких верб випливає місяць, нічні цвіркуни цвірчать безугавно на вгороді (Донч., VI, 1957, 43).

2. Видавати звуки «цвірінь-цвірінь» (про горобців та деяких інших пташок); щебетати. Налетять горобці та й, сварливо цвірчучи, угору шугнуть з пустого городу (Вовчок, І, 1955, 169); Щиголь цвірчав і затягався (Бор., Тв., 1957, 180); // Видавати характерні звуки, схожі на щебет птахів (про предмети). Його перо, як несамовите, бігало на папері, пищало, скрипіло, цвірчало, як горобець, ще й до того бризкало (Н.-Лев., IV, 1956, 164).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 187.