ЦВІЛИ́Й, а́, е́.

1. Укритий цвіллю. А лежить сухар, а лежить цвілий, Що кішка не з’їла,— Оце тобі, ти, мій наймитку, Вечеря поспіла! (Укр.. думи.., 1955, 283); Намерзла та наморена, вона лягала на вогке ліжко біля цвілих стінок (Л. Янов., І, 1959, 283); По цвілому законові все ще бродив апатичний цап (Панч, І, 1956, 85).

2. Який втратив первісний природний колір, вицвів. Руді цупкі уси, старанно голене віспувате обличчя, цвілі неспокійні очі.. Зняв із голови крамарський козирок, витирає хусточкою блискучу лисину: Качан (Вас., І, 1959, 275); Коли я увійшов, мій приятель сидів біля столу. Він кивнув своєю кудлатою головою на канапу біля вікна, ..а сам втопив до нот свій ніс, посідланий пенсне з цвілою оправою (Досв., Вибр., 1959, 15).

3. перен., розм. Укритий прищами, миршавий (про людину). [Я в дох а:] Це я знаю, хто підвіз візка! Це той цвілий попенко… Запопаду ж я його — знатиме він мене! (Мирний, V, 1955, 176); Із сцени співали для цвілих міських обивателів радісну вість (Вас., І, 1959, 371).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 185.