ХІБА́.
1. част. пит. Уживається як допоміжний підсилювальний засіб у питальному реченні з відтінком сумніву, здивування, недовіри тощо. [Виночерпець:] Немає кубка з яшми! [Xуса (грізно):] Як нема? Хіба хто вкрав? Я злодія знайду хоч під землею! (Л. Укр., III, 1952, 147); — Хіба завтра неділя? ..Як він забув? Завтра ж Дорині іменини (Коцюб., II, 1955, 367); — Хіба ж ми за день усіх перевеземо? — засумнівався шустрий манилівець (Тют., Вир, 1964, 179); // Уживається в риторичному питанні для вираження впевненості, переконливості в протилежній відповіді. Хіба йому розум завадить (Номис, 1864, № 6490); Хіба від добра кида людина рідну сторону і йде між чужі люди на їх робити, їм служити?.. (Мирний, III, 1954, 67); — Хіба це риба! Казна-що, не риба… От колись була риба… (Довж., І, 1958, 227); — Хіба сім’ї наші — це не ті самі клітини, з яких складається наша держава, наша сила? (Гончар, III, 1959, 179); // Уживається як еквівалент питального речення, що виражає сумнів, здивування або недовіру. — Тихше, громадяни! От сам вчений Мічурін вам розкаже!.. Велика несвідомість, Іване Володимировичу,— сказав Терентій Мічуріну, що якраз надійшов.— Хіба? Не може бути. Ти щось тут наплів уже? (Довж., І, 1958, 458); В саду, ближче до вікон, знову почувся тріск і дзвін заліза..-Та це ж спутані коні пасуться. Чуєте, залізне путо бряжчить?.. — Хіба? (Стельмах, II, 1962, 62).
2. част. видільна, перев. з сл. що, тільки, крім, лише, вже. Уживається для виділення, обмеження чогось єдино можливого при даних обставинах (з відтінком модальності або допустовості). Горбатого хіба вже могила виправить (Номис, 1864, № 3221); Молоде ж було, а горде й потайне, крий боже! Було й на улицю між дівчат не вийде, тільки хіба коло криниці, як зустріне котору, трошки постоїть (П. Куліш, Вибр., 1969, 264); Коли це алегорія — то така незрозуміла, що читач хіба у самого автора при стрічі розбереться (Коцюб., III, І956, 164); В балці було вже зовсім темно, і впізнати кого-небудь було важко, хіба що по голосу (Панч, II, 1956, 236).
3. спол. умовно-протиставний. Уживається в значенні, близькому до сполучників якщо тільки не, якщо не для вираження протиставлення з умовним відтінком. Як перейде [піп] дорогу — щастя не буде, хіба одплюєшся (Номис, 1864, № 13384); Про дорогу нічого й думати, хіба як окріпну трохи (Коцюб., III, 1956, 457); // Уживається для вираження умови з відтінком обмеження; близький за значенням до сполучника якщо тільки. «Киевской мысли» не присилай, хіба б який особливо цікавий № (Коцюб., III, 1956, 322).
4. част., модальна. Уживається для вираження припущення, вагання з якогось приводу. "Хіба випустити хлопця прямо на вулицю, — хай іде куди знає — думалося йому (Мирний, І, 1954, 284); Як же за нього я маю віддячити вам? Байку хіба розкажу (Л. Укр., I, 1951, 150).
5. спол. допустово-обмежувальний. Уживається в значенні, близькому до сполучників крім того що, не враховуючі того що, може бути тільки для вираження обмеження, виділення з допустовим відтінком. На землю злізла ніч… Нігде, ані шиширхне; Хіба то декуди крізь сон що-небудь пирхне (Г.-Арт., Байки.., 1958, 49); Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне… хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства (Мирний, І, 1949, 286); Любий дядьку!..Я лицем і подобою, здається, мало змінилась, хіба що не така дуже біла, як була (Л. Укр., V, 1956, 9); Ніхто до нього не заглядав, і він ні до кого. Хіба коли приходив Гаврило позичити молока для дітей (Тют., Вир, 1964, 430).
6. спол. протиставний, рідко. Уживається для протиставлення членів речення або речень з обмежувально-модальним відтінком; близький за значенням до сполучника «а». Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати, хіба засипати… (Мирний, I, 1949, 368).
7. част. емоційно-експресивна, з сл. такий. Уживається для вираження захоплення чим-небудь. — Ось і мій Костя,— вказує Бойко на одного з молодих,— теж веранду спорудив тещі хіба ж таку (Гончар, Тронка, 1963, 209).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 68.