ХУРЧА́ТИ, чи́ть, недок. Видавати монотонні, одноманітні звуки «хур-хур». — Кидай ік дідьку ті монологи та ходім на Владимирову гору до пам’ятника..— репетує він і висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий куток так, що вона хурчить листками (Н.-Лев., І, 1956, 608); Хурчать прядки, бринять нитки, дівчата на досвітках пряли (Горд., Чужу ниву.., 1947, 165); — Ховайтеся у вагон, товаришу Пархоменко,— гукнув до нього командир,— бачите, як хурчать осколки (Панч, II, 1956, 284); Несподівано хурчить, а потім вибухає поблизу снаряд (Шиян, Партиз. край, 1946, 47); За кавалерійською сотнею м’яко хурчали по вологій весняній землі колеса кулеметних тачанок (Смолич, V, 1959, 654); Ледь чутно лепече берізка, та за хлівом однотонно хурчать млинки, повстромлювані на довгих тичках в город. Хурчать млинки, перемелюють вітер і тишу (Мушк., Серце.., 1962, 290); Сонно хурчить швацька машина в Докіїній комірчині (Кучер, Прощай.., 1957, 187); Аж тут мені машина нагодилась. Мотор в теплі вдоволено хурчав (Драч, Поезії, 1967, 177); // Швидко летіти, видаючи подібні звуки (про птахів). Літ припинився. Іноді лише пролітало яке заблукале чиря та в височині ледве чутно хурчав табунець качок кудись далеко в степи (Досв., Вибр., 1959, 415).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 175.