ХУ́ГА, и, ж.

1. Сильний вітер із снігом; завірюха, хуртовина. В глибоких заметах брьохають коні, Хуга замітає снігом дорогу, Мов пекло у полі — світа не видко! (Коцюб., I, 1955, 430); Був темний вечір. Хуга вила І рвала стріхи з бідних хат, І снігом нам у вічі била, Мов завертала нас назад (Черн., Поезії, 1959, 93); Пробуджувались од довгого сну бляклі, притолочені, прибиті хугами і морозами озимі (Ряб., Жайворонки, 1957, 135); *Образно. Крізь хуги свинцеві, метілі залізні Ми щастя виносим з найтяжчих шляхів… На крилах безсмертя підносить Вітчизна І славить навіки звитяжців-синів (Стельмах, V, 1963, 42); Буде знову вишнева хуга, Прийде іншим травневий цвіт (Мас., Поезії, 1950, 195); Вона не любить? Серця хуга тобі чужа і навісна. Настане час, ти стрінеш другу, з любов’ю вернеться весна (Сос., II, 1958, 68); *У порівн. Та роки йдуть і дні, як хуга… (Сос., II, 1958, 356); // рідко. Сильна буря взагалі. Після мовчанки він знову заводить мову про канал: — Як прийде велика вода, то змінить весь край. Уволю нап’ється дніпрової степ і зазеленіє… А то ще літо уповні, а вже тут згоріло все, гаряча хуга свистить, куряву жене (Гончар, Тронка, 1963, 312).

2. перен. Чвара, колотнеча, сварка. Князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим гвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив (П. Куліш, Вибр., 1969, 171).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 166.