ХТІ́ТИСЯ, хо́четься, недок., безос., розм. Те саме, що хоті́тися. Місто було повите спекою й духотою, і дивно було, що вулиці метушилися людьми. Хтілося холодочку, зимового подиху (Досв., Вибр., 1959, 15); Дездемона дуже гарно виспівала пісню про вербу і «Ave Maria», так що аж мені плакати хтілося (Л. Укр., V, 1956, 48); Се тільки пуп’янок… Троянда не розквітне: її спалило сонце непривітне… За що ж?.. За що?.. За що?.. їй хтілося так жити… (Чумак, Черв. заспів, 1956, 116); — Що з тобою, Антоне? — Антін, очевидно, вагався. Йому не хотілось сказати і разом боляче хтілось, щоб жінка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на волю із переповнених грудей (Коцюб., II, 1955, 287).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 163.