ХРАБРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.

1. заст. Виявляти хоробрість, відвагу. — Козацтво! рицарі! Трояни! Храбруйте! Наша, бач, бере (Котл., І, 1952, 268).

2. Видавати себе за хороброго, вихвалятися своєю відвагою.— Е-е, я не втоплюся. Я вмію плавати,— храбрував Миколка (Мирний, III, 1954, 107); // Підбадьорювати себе. З ним було йти трудно. Так трудно, що як не храбрувала, як не напружувалася, закусивши губу до крові, Маруся, як не кріпила себе на дусі — але не могла… (Хотк., II, 1966, 276).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 136.