ХОРОНИ́ТИ, оню́, о́ниш, недок., перех.
1. Закопувати в землю, ховати (померлого). Я вже бачу — як під кленом Хоронять воїни бійця. А клен шумить гіллям зеленим, Шумить, мов тужить без кінця (Шпорта, Твої літа, 1950, 124); Хоронили Оксану, любиму сестру, на кургані високім над морем (Гонч., Вибр., 1959, 171); // Здійснювати обряд при похованні померлого. Коли татуся хоронили, за ним ішло усе село й багато плакало (Сос., II, 1958, 380); // перен. Вважати, що хтось помирає. Якийсь поранений, помітивши його [угорця], сердито крикнув з-під рояля: — Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат… (Гончар, III, 1959, 160).
2. розм. Те саме, що зберіга́ти. Труну спускали полотном, що ще баба пряла, хоронили його на сорочки (Барв., Опов.., 1902, 208); Це — дивізійні прапори, за честь хоронити їх у себе — звичаєм змагаються полки (Ю. Янов., IV, 1959, 68).
3. розм. Те саме, що охороня́ти. Хоронила її також жалоба, яку носила по смерті дідуся (Фр., II, 1950, 292); — Пресвята богородице, хорони нас! — стара Текля хрестилася дрібно і поквапно (Смолич, II, 1958, 33).
&́9671; Хорони́ти, як о́ка [в голові́, в ло́бі] (як зіни́цю о́ка, як о́ко і т. ін.) див. о́ко1.
4. розм. Те саме, що хова́ти1 1, 5. Всі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси (Фр., VI, 1951, 93); Він тяг, скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало (Тют., Вир, 1964, 429); Було виплачеться Параска у коморі, виплачеться добре, а від людей хоронила, що щемить серденько (Барв., Опов.., 1902, 107); Ніколи ми не забудемо.. комсомольця Юрія Смирнова, що до останнього подиху хоронив воєнну таємницю (Панч, В дорозі, 1959, 254).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 128.