ХОМУ́Т, а́, ч.

1. Шийна частина кінської упряжі, що являє собою дерев’яний остов (кліщі), вкритий м’яким валиком. Свирид не забарився з конем, швидко вивів, накинув хомут, завів у оглоблі (Мирний, І, 1954, 267); Забравши хомут, віжки, черезсідельник, повісивши на шию дугу, Григір рушив до конюшні (Тют., Вир, 1964, 100); *У порівн. Не розумію, нащо вони роблять такі вузькі рукави і такі широкі, виложисті коміри, як хомути (Л. Укр., III, 1952, 675).

2. перен., розм. Що-небудь украй обтяжливе, важке для когось. За свій труд попав у хомут (Укр.. присл.., 1963, 81); — Скільки батько землі купив через банќ — Чотири десятини.— Маєтком назвати не можна, але хомут добрий на шию. І головне — дивно: як людина звикає до цього хомута! (Головко, II, 1957, 434); — Не я, а вона, Варя, збирається заміж, їй плаття шиємо. Мені хомута на шию не треба (Донч., V, 1957, 288).

◊ Надяга́ти (ві́шати) хому́т (хомута́) на кого, кому,— Обтяжувати непосильним тягарем, працею кого-небудь.

3. техн. Деталь у вигляді зігнутого в скобу стержня або кільця для кріплення чого-небудь.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 123.