ХЛЬОСТ, у, ч., розм.

1. Звуки від хльоскання чого-небудь гнучкого. *У порівн. Коли ж із [фашистського] тюремного двору зненацька пролунало ледь чутне «прощайте, товариші!» і сухі, мов хльост батога, пістолетні постріли, в’язні ще нижче звісили голови, опустили їх на гострі сухі коліна (Збан., Єдина, 1959, 222).

2. Шмагання, биття. До революції, коли дід був молодий, він частенько виуджував своєю поганенькою тканкою у пана Безбородського карасів. Іноді за це йому перепадало від панських гавкунів у вигляді реквізиції рибальських снастей і хльосту канчуками (Добр., Тече річка.., 1961, 277).

◊ Да́ти (зада́ти) хльо́сту кому — відшмагати, побити кого-небудь. [Гільзе (несамовито):] Пожди, я тобі дам хльосту. (Шукає, чим би набити) (Л. Укр., IV, 1954, 248); [Баба:] Ой, задамо вам хутко хльосту (Кроп., V, 1959, 259).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 92.