ХИМЕ́РНО. Присл. до химе́рний. Коли ж Кирило вступив у ліс, ноги сковзались у нього, як на паркеті, над головою химерно корчились гілки — клубки жовтих гадюк (Коцюб., II, 1955, 211); Діти тихо, але швидко метнулися по хаті, як тіні, хапають, що кому подобається, химерно одягаються: одно закутується в хустку, друге — в рядно (Вас., III, 1960, 256); Іван прискочив до його, впав химерно на одно коліно (Н.-Лев., III, 1956, 322); А комини ж голубі-голубі. Ще й цяточками химерно поцяцьковані (Головко, І, 1957, 265); Як це незвично, навіть химерно звучить у наш час — циганське ворожіння (Жур., Звич. турботи, 1960, 194); // у знач. присудк. сл. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно — не темно, видно — не видно (Вас., І, 1959, 193); Крізь маленькі віконечка сонце пасмами проміння снувало.. Ич [іч], який ткач — і пару з борщу, і сизий дим з дідової люльки — все в основу свою вплітає. Химерно як! (Головко, І, 1957, 106).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 59.