ФІОРИТУ́РА, и, ж.

1. Орнаментальний пасаж, що прикрашає мелодію. Пісня («Ой у полі корчомка») має типічний волинський (чи взагалі правобережний) мотив: без фіоритур, мелодія просто починається і кінчається тією самою низькою нотою (Л. Укр., V, 1956, 72); Любив він музику. Коли, бувало, Десь на весіллі голосно ударить Оркестр немудрий — ..Усякі витворяючи форшлаги, Фіоритури, викрути, окраси, Що в них сільські кохаються артисти, — Аж стрепенеться Дмитрик і біжить На скрипки голос (Рильський, II, 1960, 304).

2. перен. Про те, що додається для прикраси, пожвавлення чого-небудь. Чого і ти навідався, Адаме, На цей базар фіоритур і поз? Невже тобі в цім галасливім храмі Дасть забуття заброда-віртуоз? (Бажан, Роки, 1957, 281).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 600.