УЦІЛІ́ТИ (ВЦІЛІ́ТИ), і́ю, і́єш, док. Залишитися цілим, неушкодженим, зберегтися від руйнування, загибелі і т. ін. Листя майже осипалося з нього [винограду], але те, що вціліло, було таким яскраво-багряним, наче живила його земля не вологою, а гарячою крво’ю (Шиян, Гроза.., 1956, 44); На вулицях робилися завали, барикади. Якимсь чудом уцілів маленький будиночок (Ів., Таємниця, 1959, 100); // Не загубитися, не пропасти. В одному зошиті якось уціліла записка від Сергія Мальованого. Катя негайно знищила її (Гур., Життя.., 1954, 201); // Залишитися живим, не загинути. — Князь Мстислав просив мене, щоб я все військо вивів, — продовжував Данило. — Нам кожен вояк дорогий. Ми добре вийшли з Галича — всі вціліли (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 333); Порідів після нічної купелі загін, а ті, кому судилось вціліти, задихані, знесилені, до ранку вибродили на берег у Козачому (Гончар, II, 1959, 287).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 531.