УХИ́БИТИ і (ВХИ́БИТИ), блю, биш; мн. ухи́блять; док., діал. Допустити помилку; схибити. — Поможи мені ще вирватися з сеї западні, щоб я міг хоч раз дихнути свобідно, про направу того, що я ухибив цілим своїм життям! (Фр., VII, 1951, 85).
УХИ́БИТИ2 (ВХИ́БИТИ), блю, биш; мн. ухи́блять; док., діал. Непомітно взяти щось чуже; украсти. Таки, признатися, з мірку жита в старого вхибила (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 527.