УТЕ́РПІТИ (ВТЕ́РПІТИ), плю, пиш; мн. уте́рплять; док.

1. Стримати себе від якихось дій, вчинків, від вияву яких-небудь почуттів, здійснення якихось намірів. Хлоп’я в садку собі гуляло Та й забажало На іграшки ужа піймать (Воно гніздо його назнало — Так як утерпіть, щоб не взять?) (Гл., Вибр., 1951, 22); Хоч було й розсердиться [Соломія] чого на Романа, але через одну-другу хвилину не втерпить, щоб не заговорити (Н.-Лев., VI, 1966, 378); Та й до річки, хіба ж утерпиш, щоб не гайнути, коли товариші з горба з криками, зі сміхом летять стрімголов у береги (Головко, І, 1957, 191); — Та помовч уже, Трохиме, — не втерпіла бабуся (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 84).

2. діал. Постраждати (у 1, 2 знач.). І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як інші передмістя (Фр., VIII, 1952, 333).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 507.