УПРА́ВА1, и, ж.
1. іст. Установа, яка займалася суспільними, становими та адміністративними справами. Од попа побігла [Палажка] в управу до волосного (Н.-Лев., II, 1956, 22); Громадська управа була на послугах у поміщика і його службовців (Фр., XVI, 1955, 143); — Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, — одказав Книш (Мирний, III, 1954, 266); — Усякому звісно, що оці молоді паничики, которих земська управа нам понасилала, нічого не знають (Гр., Без хліба, 1958, 20); // Будинок, в якому містилася така установа. З подвір’я видно все, що діється коло управи (Кач., II, 1958, 219); В той же вечір біля сільської управи була сходка (Панч, В дорозі, 1959, 169).
Волосна́ упра́ва див. волосни́й2.
2. іст. Керівний орган певної установи, організації, якогось підприємства і т. ін.; правління. Маленький на зріст, щуплявий, голова управи [колгоспу] завжди говорив рівно, спокійно (Кир., Вибр., 1960, 316); В конторі [рудні] згрудились люди.. Тут були численні комісії з міста й рудної управи, засідатель шахти і декілька осіб технічного персоналу (Досв., Вибр., 1959, 340).
Лі́карська упра́ва див. лі́карський.
3. розм. Сила, здатна зупинити кого-небудь в його незаконних діях, сваволі і т. ін.; можливість справитися з кимсь. — Поїду в Петроград. Там знайду і правду, і управу! (Донч., VI, 1957, 457); — Я тобі цього не забуду… Ні, не забуду! Я знайду на тебе управу! Ще ти мене згадаєш, — погрожував Жигай (Шиян, Баланда, 1957, 12).
Нема́ [нема́є] упра́ви на кого — не можна справитися з ким-небудь.
4. діал. Керування (у 1 знач.). Аж в р. 1780 приїхала до Львова перший раз польська трупа театральна під управою Трусколявського (Фр., XVI, 1955, 232); Він, зайнятий управою школи, часто потребував заступства [замісництва] або хоч догляду над дітворою, а я його поради (У. Кравч., Вибр., 1958, 381).
УПРА́ВА2, и, ж., діал. Обробіток (землі). Ті [монахи], що сиділи в монастирях, займалися управою ріллі, торговлею та промислом (Фр., XVI, 1955, 420).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 468.