УПОКІ́Й (ВПОКІ́Й), ко́ю, ч.

1. заст. Спокій. За дурною головою нема ногам упокою (Номис, 1864, № 6682); Як прийшла неділя, то нема йому [Денисові] впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти? (Гр., II, 1963, 251).

З упоко́єм — спокійно. Уста стиснув [Чайченко] ; голову підняв гордо, і очі блисконули… Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устав … (Вовчок, І, 1955, 204); — Ей, пане полковнику!.. Держись за його [Сомка]; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм (П. Куліш, Вибр., 1969, 153).

2. церк. Дія за знач. упоко́їти 2.

За упокі́й [душі́] — молитися за покійного, поминати його і т. ін. Батько світить увечері в хаті, читає псалтир за впокій душі, мати голосить (Тесл., З книги життя, 1949, 140); — Наливай, Лукаше, за упокій діда Дуная. — А що, Октаве, з ним? Нещастя яке? — загомоніли люди (Стельмах, І, 1962, 436).

◊ Ві́чний упокі́й — те саме, що Ві́чний спочи́нок (відпочи́нок) (див. ві́чний); Поча́ти за здоро́в’я, а кінчи́ти (звести́) за упокі́й — почати що-небудь весело, добре і т. ін., а закінчити сумно, погано тощо (про розмову, спів і т. ін.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 464.