УПОКО́ЮВАТИ (ВПОКО́ЮВАТИ), о́юю, о́юєш, недок., УПОКО́ЇТИ (ВПОКО́ЇТИ), о́ю, о́їш, док., перех.

1. заст. Дати повний спокій, відпочинок кому-, чому-небудь. Сильний зове тебе [ніч] сили впокоїти, Хворий — щоб врази забуть (Щог., Поезії, 1958, 316); // Заспокоювати, розраджувати. Часом і при достатках лихо: як нема долі, немає талану, то й достатки не впокоять (Мирний, III, 1954, 106).

2. церк. У релігійних уявленнях — давати кому-небудь вічний спочинок (про бога, смерть). — Що ж, панство, бог таке нещасному судив, — Сопліца впав у річ, — хай бог його впокоїть… (Міцк., Пан Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 292).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 465.