УМІ́ТИ (ВМІ́ТИ), і́ю, і́єш, недок., перев. з інфін.
1. Володіти умінням робити що-небудь. Зоня знала стільки веселих.. краков’яків, уміла так гарно танцювати (Л. Укр., III, 1952, 647); Кульжан вміла і шити, і варити, і валяти повсть, і вишивати (Тулуб, В степу.., 1964, 59); — Нам, товаришу Оленчук, зараз потрібні люди, які досконало знають Сиваш, уміють орієнтуватись на ньому не тільки вдень, а й вночі (Гончар, II, 1959, 398); // Мати здібність, здатність до чого-небудь. Марічка і сама вміла складати пісні (Коцюб., II, 1955, 314); Умів Юрчик оповідати як ніхто! Славився тим (Хотк., II, 1966, 153); — Терентію, я мушу тобі сказати, ти зовсім не вмієш розмовляти з людьми (Довж., І, 1958, 478); // Бути в змозі, могти зробити що-небудь. Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати (Шевч., І, 1963, 25); Він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє (Тют., Вир, 1964, 295).
◊ Не вмі́ти сло́ва (двох слів) ви́мовити (сказа́ти) див. сло́во; Умі́ти поверну́тися див. поверта́тися1.
2. розм. Знати. — Хлопці, чутно, співають, — цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють; мабуть, то байрачани… (Мирний, І, 1949, 317); Батюшчин машталір був колись у солдатах [солдатах] і вміє багато слів, що й учительша їх не чула (Мик., Кадильниця, 1959, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 440.