УМОЧА́ТИ¹ (ВМОЧА́ТИ), а́ю, а́єш і УМО́ЧУВАТИ (ВМО́ЧУВАТИ), ую, уєш, недок., УМОЧИ́ТИ (ВМОЧИ́ТИ), очу́, о́чиш, док., перех. Робити мокрим, торкаючись рідини; змочувати. — Узяв умочив перо та й розчеркнувся: Яків Карпович Бородай (Мирний, І, 1954, 202); Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу (Стар., Вибр., 1959, 7); У роті сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч умочити уста, сухі од смаги (Коцюб., II, 1955, 92); Я вертався лісом тим з розвідки, У криницю умочив рукав (Нех., Під.. зорею, 1950, 90).

◊ І ло́жки не вмочи́ти — не доторкнутися до страви; нічого не з’їсти. Василь їсть через силу, Ганна й ложки не вмочила, стара мати на обід і не глянула (Н.-Лев., І, 1956, 90); Умочи́ти ру́ки — те саме, що Нагрі́ти ру́ки (див. нагріва́ти). Матвій Гура не сміявся, бо знав: Гузир лізе туди, де можна вмочити руки… (Чорн., Пісні.., 1958, 66).

УМОЧА́ТИ² див. вмоча́ти¹.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 446 - 447.