УМОЛИ́ТИ (ВМОЛИ́ТИ), олю́, о́лиш, док., перех. Молячи, благаючи кого-небудь, схилити на свій бік, домогтися позитивного вирішення чого-небудь. [Молодиця:] Хіба такого ірода упросиш, хіба його умолиш? Хай жере ненажерливий! хай їсть, тріскає! І вас [дітей], і мене стріскає!.. (Мирний, V, 1955, 131); [Русалка Польова:] Сестро! Не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити! (Л. Укр., III, 1952, 233); Гаврило бачив, що батька вмолити не можна, зробив інакше: відв’язав кобильчину та й повів.. з двору (Тют., Вир, 1964, 395).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 445.