УЛЯГА́ТИ1 (ВЛЯГА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УЛЯГТИ́ (ВЛЯГТИ́), уля́жу, уля́жеш; мин. ч. улі́г, улягла́, ло́; док.
1. діал. Підкорятися, піддаватися кому-, чому-небудь. Він легко улягав усякому проявові енергійної [енергійної] волі (Фр., III, 1950, 75); Дехто з наших перекладачів, особливо з мов далеких, так улягає оригіналові, що виходить не поетичний переклад, а підрядковий (Рильський, IX, 1962, 56); Вона добре бачила, що її будучий зять не був ані гарний, ані видний хлопець, і що Парасинка улягла її майже розпучливим мольбам, що виходила за нього (Коб., II, 1956, 19).
2. перев. недок., у сполуч. із сл. нога, рідко. Припадати на ногу; накульгувати. Поруч з ним ішов Карпо, влягаючи на одну ногу (Мирний, І, 1954, 261); Агроном підвівся і теж пішов у ті дверці, що й дівчата, злегка улягаючи на ліву ногу (Ле, В снопі… 1960, 191).
УЛЯГА́ТИ2 (ВЛЯГА́ТИ), а́ю, а́єш, недок.. УЛЯГТИ́ (ВЛЯГТИ́), уля́жу, уля́жеш, док., рідко. Дуже швидко бігти. — Чую — завзялися мої цуцики на щось, та ще добре так улягають. — Невже, — думаю, — звіра якого підняли? (Хотк., І, 1966, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 433.