УКО́ЇТИ1 (ВКО́ЇТИ), о́ю, о́їш, док., перех., розм. Учинити що-небудь, перев. недобре. — А що се вкоїв, псявіро? (Барв., Опов.., 1902, 190); — Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що.. вкоїв Іванець? (П. Куліш, Вибр., 1969, 58); «Читати чужий лист, хоч би він був і загублений, — се підло, підло!.. І я вкоїла нечесне діло…» (Хотк., І, 1966, 48); Хтось хлюпнув їй за шию води. Подумала, що це хтось із хлопців. Ба ні! Варка. Як і завжди, щось укоїть (Гуц., Скупана.., 1965, 115).
УКО́ЇТИ2 (ВКО́ЇТИ), о́ю, о́їш, док., перех., діал. Заспокоїти, угамувати. Лиш узяв [бранець] кобзину в руки та й зачав співати, А вкоївши своє серце, ляг з кобзинов [ліг з кобзиною] спати (Федьк., І, 1960, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 419.