УКО́Л, у, ч.

1. Втикання чого-небудь гострого, що подразнює, завдає болю або ранить. Він знав: це його хлопці, меткий укол шаблі його оцінивши, так весело брязнули сміхом (Тич., І, 1957, 270); Білозуб міцно потер рукою щоку, відчув легенькі уколи щетинок (Собко, Біле полум’я, 1952, 70); * У порівн. Раптом він кинувся на кріслі, мов від уколу (Фр., VI, 1951, 258).

2. перен. Слова, вчинок, що прикро вражають, ображають. В серці я на все життя Болючий той укол поніс… (Фр., XI, 1952, 428).

3. Підшкірне, внутрішньом’язове і т. ін. впорскування лікувальних речовин; ін’єкція. Лікарка забинтувала рану, зробила хворому укол (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 17); Оля вже витирала місце для уколу ваткою, намоченою в спирті (Перв., Дикий мед, 1963, 314).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 419.