УГАНЯ́ТИ1 див. вганя́ти1.
УГАНЯ́ТИ2 (ВГАНЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок. і рідко УГНА́ТИ (ВГНА́ТИ), ужену́, ужене́ш, док., розм.
1. за ким — чим. Бігти, гнатися. Аж до нього козак промовляє: «Старий татарине бородатий, Чого ти за мною уганяєш?» (Думи.., 1941, 21); * Образно. Давно колись, кажуть, на острів той дикий прибув чоловік з невідомих країв. Десь доля лихая вганяла за ним по всім світі, що він не знайшов ніде інде притулку (Дн. Чайка, Тв., 1960, 158); // за чим, перен. Прагнути, домагатися чого-небудь. [Золотницький:] Не будь нерозумний і не вганяй за дурницями. Цяцьками бавишся та бармами позлотистими! (Гр., II, 1963, 533); — Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен (П. Куліш, Вибр., 1969, 196).
2. за ким. Бігати, упадаючи, залицяючись. [Мати:] Не випадає за парубком так дівці уганяти (Л. Укр., III, 1952, 225); — За той час бавтеся добре та й не вганяйте дуже за дівчатами, — сказала й погрозила йому пальцем (Март., Тв., 1954, 264).
◊ Уганя́ти ко́ло робо́ти, розм. — працювати з запалом, з завзяттям. Він почав уганяти і кидатися коло роботи, мов коло своєї (Фр., V, 1951, 333).
3. Підніматися вгору. Сумно чорніє город між зеленими вербами ..Тільки що соняшники некохані, непрохані ростуть собі, уганяють одно перед другим вище та вище… (Вовчок, І, 1955, 169); Орел високо вгору вганяє (Сл. Гр.).
УГАНЯ́ТИ3 (ВГАНЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок. і рідко УГНА́ТИ (ВГНА́ТИ), ужену́, ужене́ш, док., розм. Те саме, що заганя́ти2 2. [Xаритина:] А, бодай він тобі луснув! Вже й підошов не чую: так угнали (К.-Карий, І, 1960, 228).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 373.