УВ’Я́ЗНУТИ, ну, неш; мин. ч. ув’я́з, ла, ло і ув’я́знув, нула, нуло; док., розм. Пристати, причепитися до кого-небудь, набридаючи, не лишаючи в спокої. — Чого ти лізеш до мене? Чого ти [Горпина] ув’язла? — гримів Яків (Мирний, І, 1954, 209); // Попрямувати за ким-небудь, невідступно супроводжуючи, переслідуючи. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув’яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається (Вас., І, 1959, 187); // Мимоволі виринувши в пам’яті, не зникати (про нав’язливу мелодію, думку і т. ін.). З самого рання ув’яз до мене мотив якоїсь пісні (Вас., І, 1959, 248).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 369.