ТЯТИВА́, и́, ж. Ремінь, мотузка, струна і т. ін., що туго стягує кінці лука. Тут він спинився, і лука бере, і стрілу прудколетну На тятиву накладає (Зеров, Вибр., 1966, 266); Тятива тихо бринькнула, і чорна стріла хижо шугнула вниз (Загреб., Диво, 1968, 154); * У порівн. Уся її постать — легка, підібрана, виструнчена, як туго нап’ята тятива (Коз., Сальвія, 1959, 44).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 348.