ТУ́РЧИН, а, ч., заст. Турок. — Тяжко, тату, Із своєї хати До турчина поганого В сусіди прохатись (Шевч., II, 1963, 344); Ледве він [Остап] встиг забачити взброєного [озброєного] турчина (Вовчок, І, 1955, 328); Рвався неситий турчин У ці гори ясні, І пішов проти ворога він Та й поліг на війні (Забашта, Вибр., 1958, 76); // збірн. Турки. Ой, не дивись, султане, За море к Ацхуру: Там достав уже й достане Турчин добре в шкуру (Г.-Арт., Байки.., 1958, 167).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 329.