ТУПОТІ́ТИ, очу́, оти́ш і ТУПОТА́ТИ, очу́, о́чеш, недок.

1. Часто й гучно стукати ногами, йдучи або біжучи, ходячи або бігаючи. Овечки мекекають; кози собі теж за ними, та тупотять, та бігають по загороді… (Кв.-Осн., II, 1956, 172); Біля школи людей уже зібралося чимало. Тупотіли на ганку чобітьми, курили, гомоніли, сновигали в коридор, з коридору (Головко, II, 1957, 53); Барак сповнюється гамором — стрибають з ліжок жінки, тупотять дерев’яними колодками, біжать до виходу (Хижняк, Тамара, 1959, 180); // розм. Іти або бігти, часто й гучно стукаючи ногами об підлогу, землю. Хтось грюкнув хвірткою, хтось тупотить по приступках ганку, і Віра пізнає Карпа (Шиян,Баланда, 1957, 169); Настя неохоче виповзає з-під кожушка, вступає босоніж в материні чоботи і тупотить у сіни (Речм., Весн. грози, 1961, 9); Грізно тупоче по тракту кіннота (Гончар, II, 1959, 44).

2. Часто тупати, бити ногами (ногою) об підлогу, землю. Маруся плескала в долоні, як дитина, і тупотіла ногами, регочучи, тішачися й скачучи від радості (Хотк., II, 1966, 28); Перегуда довго тупотить ногами в сінях, обтрушує з валянок сніг (Кучер, Прощай.., 1957, 267); // Такою дією виражати нетерпіння, роздратування і т. ін. В залі тим часом ставало все неспокійніше. Гули, тупотіли ногами, вимагали світла (Гончар, II, 1959, 180); Інші свистали, ті кричали, ті тупотали (П. Куліш, Вибр., 1969, 302); // на кого. Дуже сердитися, гніватися на когось, б’ючи ногами (ногою) об підлогу, землю. [Галя:] Розсердився ж він [батько] — боже як! Кричить, тупоче на мене; а далі взяв і прогнав (Мирний, V, 1955, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 322.