ТУПИ́ЦЯ, і.

1. ж. Те саме, що тупа́к 1. Як добре плече, так і тупиця січе (Номис, 1864, № 7362).

2. ч. і ж., розм. Про тупу, розумово обмежену людину. Голова вдався собі разом тупиця і гординя (П. Куліш, Вибр., 1969, 294); Не розуміючи того, що це втома і що ця втома ослабила пам’ять, він нарікав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою (Тют., Вир, 1964, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 321.