ТРЮ́ХАТИ і рідко ТРУ́ХАТИ, аю, аєш, недок., розм. Бігти нешвидко, дрібною риссю (звичайно про коня). Захуджені коні о. Хведора зовсім потомились, аж перепались.. Коненята ледве трюхали (Н.-Лев., І, 1956, 287); Коні трюхали собі помаленьку по затужавілій сніговій дорозі (Речм., Весн. грози, 1961, 59); // Повільно бігти (про людину). Христя, не примічаючи їх [сліз], налягає на ноги: не йде, а підтюпцем трюха… (Мирний, III, 1954, 67); За тарантасом пішки трюхав стражник, притримуючи збоку шаблю (Панч, II, 1956, 520); // Їхати верхи, трясучись від нешвидкого бігу коня. Попереду верхи трюхав конем Василь Назарович Боженко (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 441).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 304.