ТРУНА́, и́, ж. Спеціально зроблена скриня, у якій ховають покійника. Везуть труну мальовану, Китайкою криту (Шевч., II, 1963, 61); Труна соснова в квітах потопає, а в ній з лицем усміхненим і ясним лежить гармаш, неначе спочиває… (Гонч., Вибр., 1959, 202); * У порівн. Душа моя на мить, на мить одну розквітла І стала знову, як труна (Олесь, Вибр., 1958, 53); // перен. Смерть. Як не живеш, а усе ж труни не минеш (Номис, 1864, № 8246).

◊ До труни́ — до кінця життя, до смерті. Поробляй, поробляй, поробляй! До труни не спочити сіромі… (Граб., І, 1959, 236); Заганя́ти (загна́ти) в труну́ кого — доводити когось до смерті, прискорювати чиюсь смерть. Приходив на посиденьки і Андрій Блатулін-Латочка. Переступивши поріг, скаржився, що діти заженуть його в труну (Тют., Вир, 1964, 158); За труно́ю іти́ (ступа́ти і т. ін.) — проводжати покійника на кладовище. А як його [Бойченка] ховали літом — ясно-зелено було. За труною з білим цвітом аж пів-Києва ішло… (Тич., II, 1957, 312); Настане мій час похоронний, То й ти за труною ступай (Крим., Вибр., 1965, 275); Зво́дити (звести́) в труну́ див. зво́дити; Кла́сти (покла́сти і т. ін.) вінки́ (кві́ти і т. ін.) на труну́ чию — вшановувати пам’ять кого-небудь. О, ви, що полягли в таку смутну весну, як вдарили недосвіти-морози, — нащадки не складуть вінців вам на труну, вам не квітки пристали, тільки сльози! (Л. Укр., І, 1951, 185); У битві, на пшеничному лану — Скрізь виростають велетні-герої, Кладе країна квіти на труну Дочки своєї — Ганни Кошової (Рильський, II, 1960, 331); Ляга́ти (лягти́) в труну́ див. ляга́ти; Переве́рнеться (переверну́вся б) у труні́ див. переверта́тися; Стоя́ти одніє́ю (одно́ю) ного́ю в труні>́ див. нога́.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 298.