ТРУДИ́ТИ, труджу́, тру́диш, недок., розм.

1. перех. Дуже стомлювати тривалою роботою, ходінням і т. ін.; натруджувати. Хаджі Абдула з тим і пішов. Даремне тільки трудив старі кості та важке тіло (Коцюб., II, 1955, 156); — Сідай, Катре.. Що дарма ноги трудити, натрудиш і на роботі завтра (Головко, II, 1957, 199); Хотілося [Ярославові].. вчитися, працювати і водночас не сушити собі голови ні наукою, ні якоюсь іншою буденщиною, не трудити своїх рук терпугами (Вол., Місячне срібло, 1961, 195); // Напружуючи, стомлювати (очі). Чіпка не йшов. Вона марно трудила очі, виглядаючи його (Мирний, І, 1949, 350); // у сполуч. з займ. себе. Перевтомлюватися працею. — Привіт передавайте Маркові, нехай скоріше видужує та не трудить зарання себе, бо він у вас непосидющий (Стельмах, Правда.., 1961, 117).

2. перех., рідко. Завдавати кому-небудь турботи, клопоту, примушуючи щось зробити, виконати тощо. [Олена:] Зосю, а йди-но.. та винеси дечого, щоби кума погостити. [Завада:] Та що бо ви, кумо? Заходу собі робите, дівчину трудите (Фр., IX, 1952, 343); Побачили ми, що видавати щось за кордоном і корегувати тут річ дуже затяжна, отож мушу я добрих людей трудити своїм виданням (Л. Укр., V, 1956, 77); // Втомлювати. — Будьте ласкаві, сядьте ще на хвилинку, я вас не буду нині довго трудити (Коб., II, 1956, 356); // перен. Турбувати. По скам’янілому виразу думних лиць [жінок] було не пізнати, які боління трудили їм серце (Стар., Облога.., 1961, 47).

3. перех. і неперех., діал. Викликати неприємні відчуття, спричиняти біль. Слова Зіньки, наче молотком, били у її голову, у виски, трудили у вухах (Мирний, IV, 1955, 63); // безос. Баба обклала спухлу ногу лопушиною, вже їй не так пекло-трудило (Дн. Чайка, Тв., 1960, 75); Вода була холодна; така холодна, що трудило зуби (Тют., Вир, 1964, 518).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 293.