ТРО́Є, трьох, числ. кільк. Збірн. до три. Троє людей різного віку підходять до Нартала і Руфіна (Л. Укр., II, 1951, 488); За командиром їхало ще троє саней (Мик., II, 1957, 308); Бульба підійшов до возів: біля найбільшого воза сиділо троє слуг (Довж., І, 1958, 257); — Встати я не можу. З вас би хто поміг. — Підійшли й обмерли: чоловік без ніг!.. Троє літ з тачанки друг мій не встає (Мал., Звенигора, 1959, 17); // у знач. ім. — Не йди од нас, Степаночку, Не кидай нас знову. Не покинеш? — Ні, Ярино! — І Степан остався. Зрадів старий, мов маленький.. під хатою Усі троє сіли (Шевч., II, 1963, 342); Колись-то Лебідь, Рак та Щука Приставить хуру узялись. От троє разом запряглись, Смикнули — катма ходу… (Гл., Вибр., 1951, 10); Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили (Мирний, І, 1949, 336); Все життєве багатство її, вся її радість була в дітях. Двох ще маленькими поховала, троє ж, наперекір злидням та кашлюкам, зосталися жити (Гончар, II, 1959, 198).

По тро́є, у знач. присл. — утрьох. Старші гімназисти ходять по двоє, по троє перед фасадом — хто з книжкою, хто просто так (Смолич, II, 1958, 46).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 280.